В одному місті було два монастирі: один дуже багатий, а другий страшенно бідний. Якось бідний монах прийшов до багатого монастиря, аби відвідати свого приятеля.
— Мій друже, певний час ми не зможемо бачитись, — сказав бідний монах. — Я-бо постановив відбути тривалу прощу, аби відвідати сто великих святинь. Будь зі мною у молитві, бо мені належить здолати стільки гір і стрімких рік.
— Що ти візьмеш зі собою у таку довгу й небезпечну подорож? — поспитав багатий монах.
— Хіба горня на воду і мисочку для рису, — з усміхом відповів бідний монах.
Другий монах дуже здивувався і суворо глянув на нього:
— Ти такий недалекоглядний, мій друже! Не можна бути аж таким нерозважним. Я також вибираюся на прощу до ста святинь, але не рушу з місця, аж доки не упевнюся, що маю при собі все необхідне для подорожі.
Минув рік. Бідний монах повернувся додому і поспішив відвідати свого заможного приятеля, щоб поділитися з ним великим і багатим духовним досвідом, який здобув під час прощі. А багатий монах признався:
— На жаль, я ще так і не зібрався в дорогу.
Один чоловік сидів у купе потяга. На кожній станції він уставав і заклопотано виглядав у вікно, потім знову сідав і зітхав, повторюючи назву станції.
Коли потяг минув уже чотири чи п’ять станцій, супутник занепокоєно спитав його:
— Щось не так? Мені здається, що Ви чимсь дуже схвильовані.
Чоловік глянув на нього і сказав у відповідь:
— Я вже давно мав би пересісти, бо їду не в тому напрямі. Але ж тут так зручно й тепло!