Страдч

Давно це було, ще за часів княжої доби, ще тоді, коли міста Львова взагалі не було. Але було вже княже містечко Городок. Території навколо міста були вкриті високими густими лісами. В тих лісах було багато звірини, можливо навіть іншої, ніж є тепер. Одного разу два княжих стрільці з міста Городок пішли на полювання. Відійшовши вже досить далеко від міста, вони почали переслідувати рись, яка була дуже прудкою і завела їх в якісь невідомі їм дотепер місця. Перед ними стояла досить висока стрімка гора, вкрита густим лісом. Рись тим часом віднайшла в горі печеру і заховалася в ній, звичайно там і дістали її стрільці. Потім вони, після такої виснажливої погоні, сіли під горою відпочити. Стрільці були зачаровані навколишньою красою. І самою горою, і річкою, яка протікала поруч (тепер вона називається Верещиця). ... Чомусь їм було тут дуже приємно перебувати. Ще декілька разів вони приходили в ту місцевість на полювання, вона їм все більше подобалася і нарешті вирішили тут оселитися. Побудували маленький будиночок та поселилися в ньому. З часом почали поселятися там й інші люди, яким та територія сподобалася. Потім на горі побудували маленьку дерев’яну Церкву. Так у цьому гарному місці з’явилося село, яке через перших поселенців-стрільців назвали Стрілиська.

Таку історію про цю місцевість розказують нам перекази та легенди, які пізніше люди позаписували. Як відносно кожної легенди, ніхто не може стовідсотково гарантувати, що було власне так, але так могло бути, принаймні мені відома така історія заснування села.

У другій половині одинадцятого століття в цю місцевість примандрував один чернець з Києво-Печерської Лаври. Він зібрав біля себе однодумців, які хотіли стати монахами, та почав у скелі, і в самій печері, і в інших місцях, видовбувати підземний печерський монастир. Так ті приміщення залишилися і дотепер.

Історична ситуація в Київській Русі, ну і звичайно, на цих теренах у княжий період, була досить напруженою. Мало того, що потрібно було відбиватися від постійних набігів монголів та татар, які спустошували землю, то ще й міжусобні князівські війни завдавали великої шкоди. В ті часи ця місцевість була форпостом Галицького Князівства та центром перетинання торгових шляхів. Потрібно було робити якесь серйозне укріплення. А ця гора вже від природи була захищеною від ворогів. З півдня та півночі вона мала високі та стрімкі схили, а з західної сторони – високі кам’яні стіни. Та й висота гори була досить вражаючою для цієї місцевості – 359 метрів. Вище від входу в печеру, на горі, було побудовано городище. Дотепер збереглися ще залишки його захисних валів.

А тепер трохи сумної трагічної історії, яка сталася в 1243 році. Під час відсутності князя Данила на своїх теренах, князь Владислав допоміг князю Ростиславу зайняти місто Галич. Після повернення князя Данила додому, він розбив військо князя Ростислава і один із розбитих загонів втікав у напрямку на Стрілиська. Саме в той час хан Батий повертався зі своїм військом з походу на територію Угорщини й один з його загонів, недалеко біля гори в Стрілиськах, напав на загін князя Ростислава. Жителі села, відчуваючи небезпеку, заховалися в печері, а в городищі в Церкві залишилися хіба що монахи. Коли відбувалася битва, хтось з жителів, біля входу в печеру, випустив стрілу з лука у татарського воїна. І хоча стріла його навіть не зачепила, той зчинив галас, підбігли інші воїни і знайшли вхід у печеру. Кочівники зажадали, щоб люди вийшли з печери, а коли ті відмовилися, то вирішили розкласти багаття при вході в основній галереї і в такий спосіб всіх подушити.

В якийсь спосіб ченці довідалися, що татари знищують людей у печері, одягнули святочні ризи в храмі і так з процесією пішли до входу в печеру вклонитися татарам та просити воїнів змилосердитися та загасити вогонь, щоб не загинули невинні люди через одного нерозважливого. Татарський хан був дуже озлобленим і сказав, що якщо загасять вогонь, то хіба їхньою кров’ю. Воїни накинулися на ченців і повбивали їх, так вони поклали своє життя за порятунок людей. А вогонь і далі горів, чужинці не заспокоїлися доти, поки не загинули всі, хто заховався в печері, а було їх там біля двох тисяч осіб.

Село Стрілиська перестало існувати, люди боялися там поселятися, згадуючи трагічні події. Лише згодом, коли пройшов певний час і біль вщух, люди знову почали там оселятися. Але нове село вже назвали по іншому – Страдч (від слова страдати, тобто терпіти). Ця назва там є і дотепер. Згідно переказів, зійшла після цієї трагедії з Неба Божа Мати та плакала над мучениками з печери і мучениками ченцями. Відтоді люди зі всієї околиці почали в особливий спосіб шанувати образ Пречистої Діви Марії, який знаходиться в печерній Церкві і який пізніше прославився багатьма чудесами.

Є ще й трохи інша історія загибелі людей у Стрілиськах, але так само жахлива. Ніби монахи наперед взнали про наближення ворожого війська до них, і попросили, щоб жителі заховалися в печері. Проте частина людей заховалася, а решта не послухалися їх та залишилися вдома. Там їх і повбивали татарські воїни та спалили село, а коли наблизилися до печери то Богородиця стала при вході і своєю накидкою, як Нерушима Стіна, заслонила вхід. Можливо від того часу Церква в печері називається Божої Матері Нерушимої Стіни.

У цих історій є ще й пізніше продовження. Після другої світової війни велика кількість наших земляків було осуджено в радянські тюрми або на примусові роботи на засланнях. В одне з таких місць примусових робіт у Середній Азії потрапило дуже багато молодих дівчат з Галичини. Одного разу, під час обідньої перерви, дівчата заспівали молитву до Богородиці: «Під Твою милість ...». До них підійшов старий татарин і запитав, чи вони часом не є родом з Галичини, та чи не могли б вони ввечері заспівати цю пісню на одній дуже давній могилі їхнього хана. Дівчата були здивовані такому незвичному проханню татарина, та запитали його, що означають його слова, та звідкіля він знає про Галичину. І тоді старець розповів їм сумну історію, яка згідно його тверджень, передавалася з покоління в покоління, про важку долю свого народу.

– Давно це було, ще тоді, коли Золота Орда робила завойовницькі походи далеко на захід. Наші татарські воїни були в складі Золотої Орди і також часом бували дуже жорстокими до завойованих народів. Десь у середині тринадцятого століття татарський загін повернувся з походу, й один молодий воїн вихвалявся перед муллами про їхні успіхи. Серед успіхів він назвав і знищення монахів та цілого села цивільних людей на Галичині в селі Стрілиська. Мусульманські мулли, після того, що почули, засмутилися і потім сказали, що за такий ганебний вчинок на татарський народ впаде прокляття. Воно буде висіти над ними до того часу, аж коли молоді дівчата з Галичини приїдуть до них та заспівають молитву: «Під Твою милість ...», на могилі їхнього хана, який очолював цей похід.

Впродовж всього часу, починаючи від трагічної історії, Пресвята Богородиця Нерушимої Стіни збирала навколо себе величезну кількість прочан. Люди приїжджали не тільки з околиць, але і здалека. Особливо багато тисяч людей буває на відправах на храмовий празник – свято Успіння Пресвятої Богородиці.

Неодноразово цю Святиню відзначали Папи Римські, визнаючи її та надаючи різні особливі благословення та привілеї. Так Папа Пій XI особливою грамотою надав Церкві в Страдчі повний відпуст на кожний день року, та поблагословив установити на Страдецькій горі Хресну Дорогу з Єрусалимським відпустом. Цей відпуст дозволяє кожному бажаючому, в будь-який час прибути на прощу, відправити Хресну Дорогу та отримати повний відпуст своїх гріхів. Багато людей отримували, після молитов-звернень до Богородиці, різні зцілення та інші чудесні підтримки, але ніхто їх спеціально не реєстрував. Згідно свідчень церковних тематизмі в, печерський монастир був ліквідованим у Страдчі аж за часів Австро-Угорщини.

Правда терпіння у Страдчі не припинилися. В 1941 році загинули мученичою смертю отець Николай Конрад та церковний дяк – Володимир Прийма. Багато загинуло людей під час радянської окупації, ще більше було відправлено в тюрми та на заслання в Сибір. Можливо вже аж у теперішній час, коли настала Незалежна Україна, ми зможемо в повному обсязі отримувати в Страдчі благословення Пресвятої Богородиці Нерушимої Стіни, і ніхто нам не буде заважати.

Зібрав та опрацював матеріал

о. Богдан Савчук

Молитовник-путівник для прочанина, Львів – 2006