Паломництва на Ясну гору в Улашківцях

З давніх-давен, в різних країнах світу людство відбуває “паломництва, прощі, “богомілля”– подорож до святих місць, ”місць ласк” на відпуст, де молитва особливо діюча. Церква розрізняє велике (Єрусалим і Рим) і мале (до місцевих святих) паломництва.”

Вже, почавши “від ІІІ ст. перед приходом Христа, ізраїльтяни мали звичай відбувати побожні паломництва до місць, де Бог об’являвся патріархам, а потім до святинь, зокрема Єрусалимської. Цьому звичаєві колись також піддався Ісус Христос, Пречиста Діва Марія та Йосиф з далекої Галілеї, які щороку ходили до Єрусалимської святині на свято Пасхи.”

Від ранніх часів, перші християнські громади, що повставали на руїнах поганства, спішили тисячами до Святої Землі, до місць, які освятив Ісус Христос - Вифлеєм, Єрусалим, Назарет, святі апостоли і мученики, або до місць об’явлень, чи чудес, щоб випросити помочі в труднощах, робити діла покути, або дякувати за одержані ласки.

“З часом ці паломництва прибрали дуже великий характер так, що поганський римський цісар Гадріян біля 100 р. наказав на місці де сьогодні стоїть Церква Божого гробу побудувати поганську святиню. А в 325 р. мати цісаря Константина Великого Олена віднайшовши хрест Ісуса біля стіп Голгофи започаткувала тим самим велике почитання та паломництво.”

Сьогодні, до найвизначніших християнських місць прощ і паломництва належить: Свята Земля, Рим, де спочивають мощі святих верховних апостолів Петра і Павла, та Марійські відпустові місця – у Люрді, Фатімі, та сотні інших, в тому числі й українські.

Проща на відпуст, по оздоровлення душі і тіла

Проща чи паломництво – це прекрасна, давня українська релігійна традиція, яка свідчить про глибоку релігійну набожність українського народу.

На Україні-Русі паломництво, як суспільне явище виникло ще відразу після запровадження та зміцнення християнства. Це – ходіння до Святої Землі, до Палестини, Господнього гробу. “Вже в ХІ ст. з’явились прочани. Тоді утворився особливий тип прочан-професіоналів (“каліки перехожі”), що подорожували від одного місця до іншого, на прощу.

Про мандри українців згадується навіть у творах усної народної творчості: билини про Василя Буслаєва, в літописах за 1163 р., в книжних легендах – Києво-Печерський патерик, та інших. “Прочани (мандрівники) розносили по світах відомості про Русь і знайомили українців з тими дивами, які їм пощастило побачити в чужих країнах. Ті ж паломники, що не вдовольнялися усними розповідями, бралися за перо. Так виникла паломницька література або літературний жанр так званих “хожденій”. Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є “Житіе и хожденьє Данила, руськия земли игумена”. Книга – паломник” і “Странник” – паломницькі записки, що вийшли з-під пера Добрині Яндрейковича, який відвідав Царгород у 1200-1202 рр. і описав усе бачене.”

Про прощі до святих місць згадує Іван Крип’якевич: “Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, були в особливій пошані й діставали захист при церквах і монастирях. Вони відвідували українські святощі або йшли у далекі дороги: до Царгорода, на Афон, до Єрусалиму, часом на Захід до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая, й до Риму. Найбільшу славу мали паломники, що верталися з пальмами зі Святої Землі.”

“З часом прочанство так поширилось, що духовенство мусило гостро виступати проти нього. “Краще бути добрими, сидячи дома, як ходити на прощі, - навчали священики. – Багато прочан ходить тільки тому, щоб нічого не робити, мандрувати й даром їсти та пити.” Зле мовляв, роблять ті, що легкодушно присягаються йти в Єрусалим, - таким треба призначити церковні кари, “бо ці присяги нищать нашу землю…”

Отже, традицією паломництва і прощ на відпуст до чудотворних місць з давніх-давен відзначається український народ. Серед українських відпустових місць, завжди найбільшою побожністю відзначались місця, де знаходились чудотворні Богородичні ікони. Колись, “особливо шанували Печерський монастир – туди сунули найбільші юрби прочан. У великій пошані були ікона Пирогощі в Києві та Вишгородська,” а також чудотворна ікона Успення Божої Матері в Десятинній церкві, “Оранта” у св. Софії Київській, Холмська, Белзько - Ченстоховська, Іржавнцька, Почаївська, Теребовлянська, та багато-багато інших Богородичних ікон.

На протязі княжих, козацьких та гетьманських часів по сьогодні, не зважаючи на важкі комуністичні часи, традиція прощ все жива. В різних регіонах Україні є десятки відпустових місць, в яких знаходяться чудотворні ікони Пречистої Діви Марії та інших святих. Славляться на цілу Україну, а то й за її межі – прощі до Улашковець, Гошева, Зарваниці, Крехова, Погоні, та інші відпустові місця. Туди спішать маси прочан, щоб скріпити сили душі, підірвані турботами життя, щоб станути там, де небо зустрічається з землею. Один духовний про такі місця писав: “Провидіння Боже в своїм безконечнім милосерді наповнило землю водами, які оживляють усе тілесне, але, також наділило деякі місця на землі джерелами ласк, “вічної води”, де душа очищується від гріховного бруду, ублагороднюється і примирюється з Богом.”

Про Марійські відпустові місця Папа Іван Павло ІІ так говорив : “Вони відбивають материнство Марії, вони немов маяки. З яких благословенний образ Матері Господа веде народи шляхом миру та християнського життя. Як привілейовані місця навернення, покути та примирення душ з Господом, вони також виявляють материнську дію Марії в душах, як центри поглиблення віри та роздумів вони вказують на те, що Пресвята Діва Марія, як майстриня молитви, веде душі у глибини таємниці Вчоловіченого Слова та Церкви. Марійські храми – це визначні місця зустрічі з Богом. В них б’ється серце християнського люду. Там відчувається близькість допомоги Марії, яка обдаровує людські душі силою та міццю”.

Про те, чим саме є паломництво пояснює отець Николай Вояковський: “Паломництво є ділом покаяння, бо воно вимагає багато трудів та великих жертв. Це є прилюдне визнання віри і наглядне свідоцтво життя людей згідно з релігійними засадами. Паломництво є дуже важливим чинником в житті кожної людини, бо з досвіду відомо, що прощі спонукали багатьох людей до основної поправи життя.

Паломництво є нагодою достойної заслуги за самопожертву, за труднощі мандрівки, за різні невигоди. Паломники прилюдно маніфестують свою набожність, чим спонукають інших до вияву своєї релігійності. Тоді також сильна надія на вислухання молитов є для інших прикладом віри у чудотворну поміч Пречистої Діви Марії. Небажання відбути паломництво суперечить церковній традиції, є виявом гордості та незнання релігійності предків. Бажаючи взяти участь у якійсь прощі, треба зважати на те, щоб вона не стала перешкодою у виконанні станових обов’язків, як також не можна нарікати на те, що через певні причини не можна взяти участь у якійсь прощі А треба духовно политись до цієї відпустової Церкви і з далекої віддалі просити пречисту Діву Марію про поміч у потребах.”

“Велич і мета справжньої прощі на відпуст – осягнути благодать і зцілення, оздоровлення душі, а часом і тіла. Бажаючи бути вислуханими, треба поглянути понад усе дочасне, на вічну вартість Божої Благодаті і на дорогоцінність ласкавого вислухання нашої просьби. Паломництво є поєднане з набожністю та умертвленням. Тому потрібно приготувати душу, щоб бути звершено чистими; ревно і побожно молитися і зобов’язати себе якимось справжнім зобов’язанням. Приносячи просьби потрібно дотримуватись доручення самого Христа, приносячи насамперед духовні справи, а відтак – дочасні речі, жертвуючи своє благочестя в дусі і з довір’ям. У всіх відправах потрібно заховуватись гідно та достойно, зберігаючи приписані правила в часі відпусту. Треба старатись, щоб кожна річ служила до освячення і остерігатися всього, щоб могло принести згіршення.”

Паломництва до улашківської святині пов’язані найперше з чудотворною іконою св. Івана Хрестителя, яку з собою в 1315 р. принесли перші монахи, та через яку відбулося багато чудес. Після відступу турків із східного Поділля Улашківці стали розростатись у великий ярмарковий осередок.

Завдяки старанням митрополита Атаназія Шептицького, у 1738 р. монастир дістав право на восьмиденний відпуст в день Різдва Івана Хрестителя . Щороку, аж до другої Світової війни на празник св. Івана Хрестителя,

7 липня, в Улашківцях відбувалися великі прощі та ярмарки, на які люди прибували з різних кінців світу.

Крім чудотворного образу св. Івана Хрестителя в улашківській монастирській Церкві знаходиться чудотворна ікона Матері Божої подарована Церкві в 1765 р. родиною Раціборських - Добринських, що вславилася великими та багатьма чудами, про які описано.

На потязі століть до улашківських чудотворних ікон на відпуст сходилися численні паломники. А відпустів монастир мав аж кілька: на Різдво Пресвятої Діви Марії, Різдво св. Івана Хрестителя, який був найдовшим і найславнішим відпустом, бо тривав аж вісім днів, а також, у празник Усікновення глави св. Івана Хрестителя і деякий час на Преображення Господнього, а від 1738 р. теж на Благовіщення Діви Марії, бо так названо нову церкву, що в 1738 р. перенесли на гору. Від недавна, монастир також наділений ще одним відпустом – у свято св. свщмч. Йосафата, якому є посвячена невеличка капличка на монастирському подвір’ї, побудована неподалік від Церкви, що служить власне для відпустових відправ.”

Страшні часи прийшлось знести Святойванівській улашківській обителі, та ані війни, ані комуністичний режим не знищили його духу, людської пам’яті та набожності до улашківських чудотворних ікон. Після відкриття Церкви та повернення ікон на їх давнє місце, Улашківці з кожним днем розростаються у щораз то більше відпустове місце. Народ, як колись горнеться до стіп Пречистої Діви Марії та св. Івана Хрестителя, шукаючи в них захисту серед розбурханого моря життя, просячи в них ласк у своїх труднощах, нещастях, слабостях.

о. Теодозій Крецул, ігумен монастиря розповідав, як “в минулому здавалось, що після стількох років забуття та невірства ніколи не стане реальністю віднайдення улашківському монастиреві його давньої великої слави та розголосу. Однак, після стількох років забуття, монастир поступово знову повертає свою втрачену, забуту славу. Відновляється традиція великих відпустів, особливо в день Різдва Івана Хрестителя з його традиційним ярмарком, хоч і не таким великим, як колись.”

Також, отець Теодозій Крецул організовує різні поїздки і прощі до відпустових місць, зокрема до монастиря св. Отця Миколая в Крехові. Там, у величному, оновленому храмі, подібно як в Улашківському, сяють у своїй красі та величі аж дві чудотворні ікони Матері Божої Верхратської та святого Миколая. Монастир здавна знаний своєю апостольською діяльністю й великими відпустами, на які тисячами поспішали паломники з різних сторін України і світу.

За стараннями ігумена монастиря о. Теодозія Крецула та з благословення владики - ординарія ще тодішньої Тернопільської єпархії Михайла Сабриги, на протязі цілого Ювілейного 2000 року Улашківська монастирська церква була наділена особливим відпустом та можливістю переходу вірних через Святі Двері, для тих, хто не мав можливості поїхати до Вічного Міста Риму. Саме, під час того Ювілейного Святого року відбулося надзвичайно багато паломництв до улашківської святині. Сюди приїжджали люди не тільки з Тернопільщини, але й Львівщини, Чернівців, Івано-Франківська та інших областей України.

Традицію проведення таких Ювілейних, чи Святих років започаткував у 1300 р. папа Боніфатій VIII. Такий рік, надає вірним повне прощення, запевняє відпущення всіх дочасних кар через заслуги і спільність святих. На протязі своєї історії, Церква провела вже 27 таких Ювілейних Святих років.

Підсумовуючи, варто зазначити, що паломництво чи проща, це завжди важлива хвилина в житті прочанина. І хоч, напевно в різних часах, по-різному проявлялася проща, та напевно вона завжди нагадувала про особисте паломництво слідами Спасителя, до досконалості, “до звершености чоловіка, до міри повного зросту повноти Христа”. (Еф. 4, 13.) Ось, чому кожний, хто приїжджає в Улашківці з розбитим серцем чи тягарем своїх проблем, їде зовсім іншою людиною, піднесений на дусі та покріплений ласками та благодаттю, що спливали на нього під час його перебування у стіп чудотворних ікон.

http://www.buchacheparchy.org.ua/vidpustovi-miscja/137.html?showall=1