Унівський
монастир виник серед прекрасного прикарпатського ландшафту, що поєднує гористу
місцевість, соковиті долини та родючі поля. Ще не знайдено писемних свідчень
про точну дату заснування монастиря, однак в архівних документах поч. XIV ст.
Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Відомо, що до середини XV
ст. Унівським монастирем опікувалися князі роду Гедиміновичів. Згодом Унів
перейшов до спадкового володіння княжого роду Лагодовських.
Спеціальною
грамотою від 30 липня 1542 р. польський король узаконив статус Унівської
архимандрії, маєтності та право вибару архимандрита залишилися виключно за
ченцями. У тому ж часі помітно активізувалися грабіжницькі походи татарських
орд на українські землі. Серед писемних джерел існують відомості про те, що у
1549 р. "манастир татарове спалили".
Після
татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський
(опікувався монастирем до 1574 р.). Давній переказ розповідає, як, зенедужавши
на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, яка порадила йому шукати
неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю
відродити знищену обитель. В XVI ст розпочалося будівництво мурованої оборонної
церкви над джерелом, а згодом - чотирьох наріжних веж та мурів. Зберігся
надгробок Лагодовського - один із кращих зразків західноукраїнської скульптури
епохи Ренесансу (оригінал зберігається в Олеському замку).
Окремо від будівель чоловічого монастиря на
Чернечій горі була жіноча Преображенська обитель, храм якої згадується в 1557
р. Наприкінці XVIII ст. ця
обитель виглядала досить скромно, тому 1763 р. вирішили її ліквідувати, церкву
і дзвіницю розібрали.
З роками
архимандритства Анастасія Радиловського (бл.1547-1570 рр.) пов’язують ґрунтовну
відбудову монастиря і заснування в ньому монастирської школи. Відомо, що там
навчалися навіть шляхетські діти, зокрема Йов Княгиницький, котрий згодом
заснував славнозвісний Манявський скит.
У 1570 р.
львівським владикою став Гедеон Балабан, якому польський король віддав Унівський
монастир під патронат. На місце архимандрита 1597 р. він поставив свого
племінника Ісаю Балабана, добрі стосунки якого з впливовими постатями Галичини
та Варшави дещо стримували поляків від недоброзичливих акцій проти монастиря.
Однак після смерті архимандрита в 1620 р. розпочалися їхні збройні напади на
обитель. Весна 1648 року принесла надію на звільнення від польського панування.
Однак з військами Хмельницького у Галичину прийшли татари. Восени 1648 р. вони
знищили монастирські села, багато людей взяли до полону.
Спокійнішим
стало життя в Унівському монастирі після 1655 р., коли архимандрію перебрав
Львівський владика Арсеній Желібровський. Однак повна стабілізація пов’язана з
родом Шептицьких. Валаам Шептицький перший з унівських діячів прийняв унію,
спершу таємно, а 1 липня 1700 р. - відкрито у Львові як представник Унівського
монастиря. Тоді постало питання про форму організації унівського чернецтва. На
соборі монастирських настоятелів в Уневі 1711 р. було вирішено й надалі
дотримуватися стародавніх монаших традицій. В їх обороні став і наступник
Валаама, його племінник Атанасій Шептицький. Відбулася реставрація та
перебудова церкви та монастиря, відновлено друкарню, у якій було видано понад
60 найменувань друкованої продукції. XVIII ст. – доба найбільшого розквіту
монастиря.
Нелегкі часи
настали після входження краю до Австрійської імперії. Було закрито багато
монастирів, в тому числі й Унівську обитель(1790 р.), яку митрополит Михайло
Левицький перебудував під свою резиденцію, тим самим врятувавши від цілковитого
знищення. В 20-х роках XIX ст. ліквідували рови та вали, розібрали наріжні вежі
при східних мурах. На місці південної стіни постав величавий палац. Звідси
Михайло Левицький правив єпархією 40 років, і тут він похований 1858 р. Один з
його наступників - Сильвестр Сембратович - багато спричинився до культурного
відродження. Для вшанування пам’яті поблизу резиденції, на його улюбленому
місці, було поставлено пам’ятний знак із вирізьбленим хрестом та написом “1836-1898”.
Відродити
чернече життя в Уневі припало Кир Андреєві Шептицькому. Унівську обитель він
передав ченцям Студійського Уставу і невдовзі надав статус Лаври. Кількість
ченців швидко зростала, було створено самодостатнє господавство, діяв
сиротинець, сформувалася величезна бібліотека, виходив друком щомісячник “Ясна
путь”. У 30-х роках відкрито іконописну майстерню, найважливішими роботами якої
стали розписи інтер’єру храму та зовнішніх стін монастиря. Розвиток монастиря
припинився з приходом радянської влади та арештом в 1947 р. архимандрита
Климентія. Лише більше, як через 40 років у давній обителі знову залунала
молитва.
Таємниці Чернечої Гори
Чернеча гора в
Уневі є тим неповторно спокійним місцем, де знаходиться цвинтар, на якому
спочивають ченці. Зачаровує тиша і краса цього місця, надихаючи на молитву.
Однак виявляється, що багато століть тому тут вирувало життя давнього городища.
Місцеві мешканці зберегли в переказах і його назву — Володимирів град.
Цікаво, що городище відрізнялося за своїми
ознаками від слов’янських поселень княжих часів – не мало дитинця, де
розташовувалася княжа еліта, та посаду, у якому жили ремісники, хлібороби, і
передграддя. Отже, це поселення дуже древнє і сягає часів соціально
однорідного суспільства (приблизно IX ст.). Дехто стверджує, що тут проживало
плем’я білих хорватів, їхні поселення були одне від одного десь за 50 км, здебільшого по горах і
в тих місцях, де росли букові й дубові ліси. Це городище ніхто не досліджував,
нічого про нього не написано. До сьогодні зберігся хіба що оборонний вал, який
допомагає сучасній людині в уяві перенестися у сиву давнину і привідкрити для
себе незвідані таємниці минулого.
Біля сучасного
цвинтаря на Чернечій горі виявлено кам’яний фундамент храму, добре виділені
його складові частини (апсида, притвор та ін.). В результаті досліджень
зафіксовано три періоди його перебудови. У будівельній кладці долівки храму
віднайдено цеглини більш раннього часу, які нагадують давньоруську плінфу.
Подібну цеглу використовували за часів Галицько-Волинської держави й також для
будівництва славнозвісної Десятинної церкви у Києві. Саме ця знахідка наводить
на думку, що насправді церква набагато древніша, ніж прийнято було вважати досі
й могла бути заснована в ХІІ-ХIII ст. Поруч із фундаментом знаходиться давній
цвинтар. Кам’яні надгробки з написами свідчать про поховання тогочасної еліти.
Є на цвинтарі й кам’яні хрести часів Хмельниччини.
За кілька метрів від залишків храму археологи
виявили під час розкопок земляні житла, керамічні, металеві та скляні вироби, а
також монети, які дали можливість датувати пам’ятку ХIV-ХVIIІ ст. Найдавніші житлові споруди мали характерні пристінні лави,
окремо виділене вогнище, споруджене за допомогою невеликих каменів на глиняній
основі. Найбільш ймовірно це були окремі келії-землянки чернців. Мабуть, ці
оселі згоріли у часи турецько-татарських набігів. Хоч пізніше обитель було
відновлено, але в землі дотепер збереглися залишки того згарища.
Археологічні матеріали XIII ст. також були виявлені біля західного підніжжя
Чернечої гори біля водного потоку. Особливо цікавою виявилася знахідка
неподалік гори у лісі – залишки гутної та залізоробної “промисловості”. Три
великі печі, інструменти та залишки скла свідчать про високотехнологічне і
унікальне на той час виробництво. Біля розваленої та досить великої плавильної
печі-горна знайдено металеві взірці та зливки з характерним відбитком стінок
конусоподібних горщиків. Вірогідно, що залізо виплавляли з болотної руди, яку
добували поряд у прирічковій заболоченій долині річки Гнила Липа.
З кожним роком археологи відкривають
нові й нові таємниці Чернечої гори та околиць.
Оборонні укріплення та в’їзна брама монастиря
В давні часи
монастирі мали оборонне значення, в них під час набігів завойовників
переховувалися жителі навколишніх сіл. Відомо, що Унівський монастир був добре
укріплений і мав могутню в’їзну браму. Про її існування до недавнього часу
можна було лише здогадуватися, оскільки жодні писемні джерела про це не
згадують. І ось влітку 2002 р., цілком випадково, внаслідок земельних робіт,
було виявлено залишки в’їздної брами та середньовічні оборонниі укріпленя.
Брама знаходиться 50 м
південніше від сучасних митрополичих палат. Розкопками відкрито лише східну
частину цієї великої будівлі. Про те, що вона мала більшу протяжність, свідчать
характерні для середньовіччя підбрамні опорні елементи. В середній частині
будівлі була дорога, викладена з тесаних каменів. Зі східного боку до споруди
прилягав насипний земляний вал, який у пізнішому часі був ліквідований.
Фундамент
брами викладено з дикого, тесаного та різьбленого каменю, а також із
цегли-пальчатки. Південно-східний кут будівлі вирізнявся архітектурним
оздобленням, виконаним у стилі бароко. Одне з приміщень служило оборонною
вежею. В ній виявлено гармату типу «фальконет», яка застосовувалась у ХVІ-ХVШ
ст., близько 50-ти кам'яних ядер різного калібру, кам’яну кулю з металевим
гаком для метання та отвором і гніздом для засипання пороху, арбалетну стрілу,
металеві наконечники від списів тощо. Більшість цих знахідок тепер знаходиться
в музеї Унівської Лаври. Серед знахідок варто відзначити срібні та мідні монети
XV-XVII ст. – в тому числі й рідкісну на українських землях данську монету
номіналом у 3 гульдени.
Завдяки жертовній праці археологів маємо
можливість заглянути в глибину віків, торкнутися нашої давньої історії, відчути
її подих.
Студійське чернецтво
Студійські
монастирі ведуть свій початок з V
століття. Як зазначає професор М. Скабаланович, по переданню яке записане в
житії Теодора Студита, згадується про прихід із Риму знатної та багатої людини
на ім’я Студій, який “вже досягнув званя патриція та консула”, і про те що він
в Константинополі збудував церкву св.Івана Хрестителя та поселив біля неї
велику кількість монахів. Вже в IX
столітті ігуменом цього монастиря був преподобний Теодор Студит. Власне за
нього Студійський монастир у богослужбовому відношенні став зразком для
монастирів усієї Візантіїї.
Преподобний
Теодор виступав з багатьма посланнями проти іконоборців. За догматичні твори, а
також канони його авторства, преподобного Теодора назвали "полум’яним вчителем
Церкви".
Коли імператорський престол захопив Никифор,
поваливши благочестиву імператрицю Ірину, і грубо порушив церковні постанови,
Теодор знову виступив з викриттям імператора, за що його відправлено на
заслання, де він пробув більше двох років.
Звільнив
преподобного імператор Михайло, що змінив на престолі убитого на війні з
варварами Никифора. Щоб уникнути міжусобної боротьби, імператор Михайло
поступився престолом своєму воєначальнику Льву Вірменину. Новий імператор
виявився іконоборцем. Святителі і учителі Церкви намагалися напоумити
нечестивого царя, але безуспішно. Лев заборонив іконопочитання і почав нищити
святі ікони. У відповідь на таке беззаконня преподобний Теодор вчинив з братією
хресний хід довкола монастиря з високо піднятими іконами, по якому святого
знову ув’язнюють.
Новий
імператор Михайло II
Травлій звільнив з ув’язнення всіх православних отців та ісповідників, проте
заборонив іконопочитання в столиці. Він не дозволив Теодорові повернутися до
Студіону. Преподобний оселився у Віфінії. Незважаючи на важку недугу, святий
Теодор щодня відправляв Божественну Літургію, повчав братію. Преподобний Теодор
відійшов до Господа в 826 році. Через 18 років патріарх Методій наказав
перенести мощі святого Теодора Студита до Константинополя.
Ім’я Теодора
Студита відоме у християнському світі передусім через Типікон, тобто чернечий
устав, у якому він пристосував загальні чернечі правила св. Василія Великого до
потреб монастиря в Студіоні. Хоч в ті часи кожен монастир творив собі свій
власний устав, проте устав Теодора Студита почали переймати й інші монастирі.
В Україну
привіз цей устав 1073 року грецький чернець Михайло і передав його преп.
Теодосію Печерському. Згодом цей устав був перейнятий усіма монастирями
Київськох Русі. Але з плином часу внаслідок різноманітних обставин ця чернеча
традиція згубилась. Тому наприкінці XIX століття митрополит Андрей Шептицький відновив в Українській
Греко-Католицькій Церкві монаше життя за древнім Студійським уставом.
Безпосередньою причиною яка дала поштовх до утворення монастирів Студійського
уставу в XIX столітті
був факт існування монаших покликань серед нашого народу, в основному серед
селян, для яких не було місця в існуючому тоді у нас чернецтві, яке приймало
швидше таких, які моли освіту або якесь ремесло. Внаслідок цієї ситуації в
кількох місцевостях спонтанно виникали невеликі молитовні групи побожних
християн, які хотіли жити монашим життям. Митрополит Андрей заопікувався ними і
почав надавати відповідне монаше оформлення. У 1898 році відбулися облечини перших
трьох іноків-студитів, а невдовзі постав студійський монастир — Скнилівська
Лавра преп. Антонія Печерського. У 1919 році митрополит Андрей передає Унівську
резиденцію галицьких митрополитів — колишній старовинний монастир — інокам
Студійського уставу. Таким чином Унівська обитель, давній центр чернецтва на
західноукраїнських землях, стає головним домом монастирів Студійського уставу і
отримує статус Лаври.
Божою благодаттю, завдяки батьківській опіці
Шептицьких — митрополита Андрея та ігумена Климентія, монастир розвивається
духовно і матеріяльно. Для потреб братії, що швидко збільшувалася
числом, митрополит Андрей та ігумен Климентій опрацьовують правила монашого
життя — Типікон. У вступному слові до нього сказано, що «монаше життя має одне
правило — Євангеліє Ісуса Христа, і одну ціль — спасіння душі». «Як східні
монахи, — йдеться далі, — боремося за досконалість, додержуючись Правил св.
Отців, і то отців Сходу, і тому хочемо заховувати всі монаші традиції Сходу».
Вже самим монашим подвигом, апостольством чернечого життя (а священики — ще й
проповідництвом), ченці ставили собі мету «освячувати власні душі й поширювати
на наших землях і на Сході любов до Ісуса Христа, знання Його науки, Його
заповідей, Його рад, Його Церкви, Його Спасіння» (зі вступу до Типікону).
У довоєнний
період чернече життя в студійських монастирях набуло особливого розквіту.
Загальна чисельність братії на цей час становила 221 особу, в тому числі 117
схимонахів, 22 єромонахи і 13 єродияконів. Засада самозабезпечення чернецтва Студійського
уставу найпослідовніше втілилася в Унівській Лаврі, де було створено сильне
самодостатнє господарство. Монаша громада цілком утримувала себе матеріяльно
власною працею. У монастирі багато уваги приділялось доброчинності: при обителі
діяв сиротинець, де до 1936 р. було виховано та забезпечено освітою 170 юнаків.
Пасторальна опіка над унівською парохією та
прочанами, культурно-освітницька діяльність серед молоді та старших,
катехизація дітей — ось далеко не повний перелік діянь унівської братії, рясні
плоди яких пожинаємо й досі. Ченці займались і науковою діяльністю. При
монастирі існувала величезна бібліотека, яка формувалась наполегливим та
цілеспрямованим придбанням книг. У 1935 р. браття відкрили невеличку друкарню,
де друкували щомісячник «Ясна путь».З благословення митрополита Андрея при
студійському монастирі почала діяти іконописна майстерня. Найважливішими її
роботами стали розписи інтер’єру монастирського Святоуспенського храму та
зовнішніх стін монастиря в Уневі. Таким чином, Унівська Лавра стає визначним
духовним центром, який щороку відвідували десятки тисяч прочан з усіх куточків
краю.
Ось як згадує
єромонах Гедеон, який 74(!) роки тому, 16-літнім юнаком, вступив до Унівського
монастиря: «Перші враження, коли я прийшов до монастиря, були потягаючі. Ті
бородаті ченці виглядали дуже смиренними. Сам вигляд монашого строю дає
піднесення до молитви, підтримує силу того всього східного, що для нас є
дороге, і миле, і любе, і своє».
Працею та
подвигом унівських ченців було створено низку нових монастирів. У 20-х роках у
Львові постала Лавра св. Івана Хрестителя на Чернечій горі (тепер
Шевченківський гай). Монастирі були засновані у Зарваниці, в Дорі на
Гуцульщині, у Флоринці на Лемківщині. У Карпатах біля Осмолоди, в урочищі
Лужки, закладено скит св. Андрея Первозванного. На Підляшші постали три місійні
станиці.1924 року, на празник Покрови Пресвятої Богородиці, в с. Якторів
поблизу Унева митр. Андрей Шептицький освятив жіночий монастир Студійського
уставу, який уже в 1939 році налічував 75 монахинь.
Митрополит
Андрей до кінця свого життя залишався духовним батьком усіх студійських
монастирів. Практичний провід був у руках ігумена (а з 1944 року —
архимандрита) Климентія Шептицького.
Комуністичне
лихоліття перервало розвиток монастирів в Україні. 1946 року, після ліквідації
УГКЦ, у Святоуспенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для
католицького духовенства, яке не визнало російського православ’я. В 1947 р.
заарештовано архимандрита Климентія Шептицького. 78-літнього старця засуджено і
вивезено до Владимирської тюрми, де він помер 1 травня 1951 року. Сьогодні
Климентій Шептицький проголошений Церквою блаженним.
Студійську
родину, розсіяну по різних куточках краю, очолили архимандрит Никанор
(Дейнега), а згодом архимандрит Юрій (Макар). За цього періоду умови життя
ченців (а їх залишилось близько 150) були неймовірно важкими. Живучи у
звичайних домах, працюючи на державних роботах, зазнаючи з боку КДБ частих
обшуків, допитів та ув’язнень, вони водночас старалися зберігати монаші устави
та правило молитви, а також в умовах підпілля служити знедоленому людові
катакомбної Церкви. Незважаючи на дуже складні умови, постійно відбувався
вишкіл майбутніх священиків. Із 1947 до 1988 р. висвячено 20 єромонахів.
Мала групка
монахів опинилася через воєнні дії у Західній Європі. Старанням єпископа
Ісидора Борецького вони емігрували до Канади (1951 р. ) і поселилися в місті
Вудсток (Онтаріо), назвавши свою обитель Святоуспенським монастирем у пам’ять
матірної лаври в Уневі.1963 року чудом Божого Провидіння з радянської неволі
виїжджає Патріярх Йосип Сліпий, беручи на себе опіку над студійськими ченцями
поза Україною. Поблизу Рима він засновує монастир св. Теодора Студита —
«Студіон».
З відродженням
УГКЦ та відновленням української державности доведені атеїстичною владою до
плачевного стану монастирі переходять до рук своїх законних власників. У
воскреслих обителях відновлюється чернече життя. На Святвечір 1991 року в
Унівській Лаврі після майже півстолітнього мовчання залунали урочисті дзвони. Cвятоуспенська Лавра знову
стає матірним домом студійських обителей. За рік до того розпочалися
богослужіння в першому офіційно повернутому монастирі св. пророка Іллі в
Дорі-Яремчі. У Львові законним власникам повернуто Свято-іванівську обитель на
Чернечій горі; 1992 року влада передала студійським ченцям приміщення та храм
кармелітського монастиря. Сьогодні тут діє Святомихайлівський монастир.
Святопокровському жіночому монастиреві поступово були передані церква та
приміщення колишнього бенедиктинського жіночого монастиря на пл. Вічевій.
Невдовзі почалася віднова Святотроїцького монастиря у Зарваниці, що його вже
було цілковито знищено. На руїнах знищених кляшторів закладено нові чернечі
осередки в Городку та Підкамені на Львівщині. Відновлено скит св. Андрея в
урочищі Лужки біля с. Осмолода. Постали чернечі осередки за кордоном:
Борисоглібський монастир у м. Полоцьку (Білорусь) та місійна станиця у Висовій
(Польща).
Завжди і всюди
головним завданням студійських ченців була молитва. Скнилівський Типікон гласить,
що «немає в монастирі важнішої справи над молитву». Патріярх Йосиф у
згадуваному вище посланні підкреслював, що «першим обов’язком для всіх монахів,
серед яких би то не було обставин — це життя молитви, життя святе, життя понад
усе інше посвячене Богові». Коли ченці сповнюють своє покликання вести
молитовне життя у злуці з Богом, вони стягають на цілий народ Боже
благословення. За давніми чернечими уставами монахи щодня моляться Церковне
правило (Вечірня, Повечеріє, Полуночниця, Утреня, Часи) та Келійне правило
(приватна молитва).
«Одинокою ціллю, до якої прагнемо, є святість
життя та спасіння душі, — розповідає єромонах Унівської Лаври Макарій. —
Досвідчуємо Бога та стяжаємо Його благодать у свої душі й серця за допомогою
спільної та приватної молитви, а також різних аскетичних вправ, за допомогою
добрих діл, подавання милостині. Для кожної людини, яка бажає спасатися
в нашій чернечій спільноті, правилом у житті стає Євангеліє Господа нашого
Ісуса Христа».
День у
монастирі поділяється на три частини (по 8 годин кожна): молитва, праця і
відпочинок. Кожен із членів монашої родини має можливість виконувати працю
згідно зі своїми здібностями та уподобаннями. Монахи Унівської Лаври займаються
рослинництвом, тваринництвом, городництвом і бджільництвом. Сьогодні в Лаврі
наполегливо формується сильне сучасне господарство. Монастирська ферма постачає
сільськогосподарські продукти, медом солодить власна пасіка, а хлібопекарня
забезпечує свіжим хлібом. На городах браття вирощують, крім овочів і зелені,
лікарські рослини. В монастирській майстерні виготовляються предмети церковного
вжитку (свічки, офірки, кадильний ладан та вугілля).
Монастирські
церкви щоденно збирають на молитву багатьох вірних. Ченці провадять катехизацію
дітей та наречених, моляться над хворими, духовно опікуються діючими при храмах
спільнотами.
Монастир
посідає багату збірку творів сакрального мистецтва. При Львівській обителі
діють іконописна школа та майстерня реставрації церковних цінностей.
Монастирський музей у митрополичих палатах Унівської Лаври поряд зі
стародавніми творами мистецтва представляє досягнення сучасних митців.
Велика увага
приділяється освіті та вихованню ченців. Формаційний дім розміщений у
Святоуспенській Унівській Лаврі, тут знаходиться новіціят. У студійному домі св.
Йоана Богослова, що в смт. Рудно, перебувають монахи, котрі навчаються у
Львівській духовній семінарії. Багато ченців студіюють у навчальних закладах в
Україні й за кордоном, вивчаючи богослов’я, сакральне мистецтво, іконопис,
церковну музику, різні ремесла.
Особа, яка
виявляє бажання вступити до монастиря, розпочинає шестимісячну пробу,
залишаючись у своїй світській одежі. Після успішного випробування свого
покликання брат отримує перший монаший постриг, його одяг складається з
підрясника, шкіряного пояса та скуфії. Через рік інок, складаючи перші річні
тимчасові обітниці, отримує рясу й камилавку. Тимчасові річні обітниці монах
складає тричі, а тоді він допускається монастирською владою до прийняття
«малого ангельського образу», тобто схими (вічних обітниць). Це обітниці
відречення від світу, здержливости, побожности, убозтва, послуху і постійного
аскетичного життя в пості. Його одяг тепер — параман, мантія та клобук.
Найвищим
ступенем церковного посвячення Богові є «великий ангельський образ». Великосхимник
переходить до строгішого ступеня монашого життя: усамітнення, мовчання,
контемплятивної молитви, посту. Такий монах отримує нові частини одягу: кукуль
із вишитим червоним хрестом та аналав.
«Прийшовши за
покликом Божим до монастиря, — розповідає єрм. Севастіян, — людина опиняється в
’пророчому місці’, де панує один-єдиний закон — закон любови. І кожна ситуація,
кожна проблема розглядається, оцінюється і розв’язується з точки зору цього
закону. Монастир — школа любови, де Господь повсякчас навчає прощати і любити,
дає уроки милосердя і смирення».
На Сході
чернецтво не вважалося якимось окремим станом, особливою категорією християн, а
завжди уявлялося як взірцевий образ для всіх охрещених. За словами святого
Василія Великого, чернець не є якимось особливим членом Церкви; він просто
досконалий християнин, який бажає бездоганно та вповні виконати євангельські
заповіді любови до Бога та до ближнього. Таке наставлення щодо наслідування
Христа через святість свого життя було відоме всьому східному чернецтву впродовж
історії християнства.
«Змагаючи до
досконалости, дотримуючись традицій східного монашества, намагаємося особливо,
за допомогою постійного та щирого спілкування з Богом, через очищення серця
освятити себе і всю нашу зовнішню діяльність. Усвідомлюємо, що будь-яка праця
повинна ставати для нас інструментом нашого освячення, злуки з Богом. Підставою
для такого підходу має бути розуміння того, що нічого не відбувається і не
трапляється випадково. Стараємося пам’ятати: хоч які обов’язки покладає на наші
плечі свята Церква чи монастир, Господь про них добре знає. Вони, зрештою, є
дані Богом для нашого освячення та спасіння», — розповідає ігумен Венедикт.
Розташування монастиря, потреба та обдарування
ченців визначають, яким саме має бути тип служіння студійських спільнот. Але
завжди основою життя братії є святоотцівські традиції Східної Церкви, і зокрема
— відродження міцної монашої родини за взірцем первісних християнських спільнот
для прослави Бога у молитві й праці.
