Молодесенька хмаринка –
а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, – вперше пропливала небом з
іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм.
Коли вони досягли
великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:
– Лети, лети! Якщо
затримаєшся тут, то загинеш!
Але молода хмаринка, як
і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця,
подібного на розпорошену отару овець.
– Що ти робиш? Рухайся з
нами! – завив вітер.
Але мала хмаринка
побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася.
Одна дюна посміхнулася їй.
– Привіт! – сказала
чемно.
Була то дуже гарна
маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.
– Привіт! Я – Оля, –
відрекомендувалася хмаринка.
– Я – Галя, – відповіла
дюна.
– Як поживаєш там, на
землі?
– Та так... сонце й
вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?
– Сонце і вітер... довгі
перегони по небу.
– Моє життя дуже
коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, – сказала сумно дюна.
– Прикро, правда? –
спитала хмаринка.
– Трохи. Мені здається,
що я ні до чого непридатна.
– Я також невдовзі
випаду дощем на землю. Така моя доля.
Дюна замовкла на мить, а
потім сказала:
– А знаєш, ми дощ
називаємо раєм!
– Справді? Я й не знала,
що я така важлива! – засміялася хмаринка.
– Я чула від старших
дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться
травами, квітами...
– Так, правда. Я їх
бачила, – відповіла хмаринка.
– Але я, напевно, їх
ніколи не побачу, – сумно зітхнула дюна.
Хмаринка задумалась на
хвилину, а потім сказала:
– Я могла б упасти на
тебе дощем...
– Але тоді ти помреш.
– А ти зацвітеш, –
зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.
Наступного дня маленька
дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві,
яку я знаю, є такі слова: "Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого,
але дам світло іншим”.
