Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка. У ресторані було повно людей. Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву. Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився. Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії. Один із молодиків запитав:
— Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?
Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:
— Та ні, у нас є й такі, що не моляться. Молодик зухвало засміявся:
— Ах, так? Ну і хто не молиться?
— Ну, мої корови, мій осел, мої свині...
Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу. Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився у бік пустині, ані хвилинки не відпочивши.
Коли настав день, я спитав його:
— Що сталося?
Він відповів:
— Я бачив солов’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі. От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього.
(Са’ді)