Зала концерну Maximus Inc. була величезна, немов катедра. Вона сяяла і блищала. Концерн володів майже половиною світу, і це відразу впадало в око.
Пан Лідл, президент концерну, сьогодні з’явився на роботі на п’ять хвилин раніше, ніж звичайно. Попереду був великий день: концерн мав узяти під свій контроль пів дюжини банків, сім великих міжнародних промислових галузей, а крім того, ще й заволодіти майже усіма земельними ресурсами однієї африканської країни, що ніяк не могла розквитатися зі своїми боргами.
Пан Лідл просто променився від радощів: усе-бо це результат низки його вправних ходів. Погляд його сталевих очей, що позбавляв спокою та впевнености стількох підлеглих, пересувався по залі і — раптом зупинився на пуцувальнику мештів. Старий мурин, що сидів на ослінчику, мав доволі убогий вигляд. Він послуговувався пошарпаними шматками і геть зужитими щітками. Руки його були перемащені пастою до взуття. Пан Лідл ніколи раніше не бачив тут цього чоловіка. Та оскільки він мав іще п’ять хвилин часу, то підійшов і попросив почистити свої чудові мешти, які коштували аж 650 доларів.
Старий мурин працював дуже вправно. За три хвилини мешти блищали — мило було глянути. Пан Лідл механічно тицьнув йому долара. Але при цьому вони зустрілися поглядом. Очі у старого були глибокі, надзвичайно добрі, але водночас наче з веселими блискітками. А далі сталося неймовірне. Тільки-но пан Лідл підвівся з ослінчика, як відчув: з ним діється щось дивовижне. Мешти "вистрелили”, немов ракети, виносячи пана Лідла із зали. Двоє портьє вражено спостерігали, як їхній шеф кулею вилетів на вулицю, а далі рвонув з місця, немов якийсь маратонець із Нового Йорку.
Маратон пана Лідла і справді виглядав дуже дивно. Мешти занесли його до бідного хлопчини, у якого не було ніг. Хлопчина просив милостиню на розі 59 вулиці. Мешти не рушили з місця, аж доки пан президент концерну не виклав перед ним усе, що мав у своєму портмоне. Далі мешти понесли пана Лідла до кварталів бідноти. (Досі пан Лідл навіть не здавав собі справи, що такі існують.) Там йому відкрились очі на сльози, самотність, хвороби і фізичні страждання бідаків, на убогість та занепад...
Минуло ще кілька годин — і пан Лідл уже почувався вкрай виснаженим і зворушеним. Він наче відчував себе кимсь іншим. Наче видобувся з камінної шкаралущі, що полонила була його цілого. Зараз він дивився на людей зовсім іншими очима. Коли день уже хилився до вечора, мешти вчинили із ним ще одну дивовижну штуку: занесли свого господаря до церкви. Останній раз він        \ заходив туди ще дитиною. Церква стояла порожня і темна, світила лише одна червона лампадка.         ; Пан Лідл нараз пригадав собі той глибокий погляд і ясне світло. Він відчув у собі велике щастя, як ніколи до того, і — раптом усе збагнув.
Далі його мешти знову стали звичайними. Пан Лідл увійшов до голу свого концерну, коли вже геть вечоріло і тут же спитав:
— Чи бачив хтось, куди подівся отой чорношкірий пуцувальник мештів?
— Але ж тут не було ніякого чорного пуцувальника, — відповіли йому.
Зрештою, він і сам про це здогадувався. Ніколи більше не говорив про той трафунок. Та й хто би повірив у те, що Бог був негром і чистив черевики на Мангетені?