НЕ ПРОДАЄМО...

Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по столах, по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти і піци...

Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця.

– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.

– Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував чоловік.

– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось, що б її забавило, розрадило, коли вона сама.

– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо батьків.

Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт, що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: "Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.

Один п’ятнадцятилітній хлопець це бачить так:

Хотів я молока,

а одержав соску.

Хотів я батьків,

а одержав забавку.

Хотів я говорити,

а одержав телевізор.

Хотів я навчитися,

а одержав свідоцтво.

Хотів я думати,

а одержав знання.

Хотів я мати власний погляд,

а одержав ідею.

Хотів я бути вільний,

а одержав дисципліну.

Хотів я любові,

а одержав мораль.

Хотів я професію,

а одержав місце.

Хотів я щастя,

а одержав гроші.

Хотів я волю,

а одержав автомобіль.

Хотів я місця в житті,

а одержав кар’єру.

Хотів я надію,

а одержав страх.

Хотів я змінювати,

а одержав нерозуміння.

Хотів я жити...