Один бедуїн, утікаючи
від запеклих ворогів, опинився в цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.
Біг він, біг, аж доки не
перестав чути стукоту кінських копит.
Тільки тоді він
зупинився і роздивився кругом себе: вузька моторошна долина, над котрою звисали
гранітні скелі і стрімкі нарости темного базальту. Його увагу привернула ледь
помітна стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.
Він пішов тією стежкою і
зупинився перед входом у велику темну печеру. Нерішучим і обережним кроком
зайшов усередину.
– Прошу! Ходи сюди,
брате! – заохочував його доброзичливий голос. У сутінках араб побачив
пустельника, що молився.
– Ти тут живеш? – спитав
його.
– Так.
– Як ти можеш жити і цій
печері сам, убогий, далеко від людей?
Пустельник посміхнувся і
відповів:
– Я не убогий. Маю
великі скарби.
– Де? – спитав з
цікавістю араб.
– Дивись сюди, –
пустельник вказав на маленьку щілину в стіні печери. – Що там бачиш?
– Нічого, – відповів
араб.
– Справді нічого? –
наполягав пустельник.
– Тільки трошки неба...
– Трошки неба... Чи не
здається тобі, що то величезний, безмежний скарб? – спитав пустельник.
Я читав про одного
нацистського в’язня. У листах до родини він писав, що дуже задоволений, бо його
перевели з темної камери dn іншої, де є маленьке віконце, через котре можна
бачити синє небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.
Ми маємо над собою цілий
небозвід, а дивимося в маленький телевізор!
