Німецький поет Рільке
якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю
приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці
сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому
місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав
їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка
спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого
не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось
для серця, а не лише для рук, – відповів той.
Наступного дня Рільке
прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці.
Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям
підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду
до грудей.
Цілий тиждень ніхто її
не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома,
як і раніше.
– Чим вона жила всі ці
дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів
поет.
"На світі є тільки одна
єдина проблема – як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій
духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити,
думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти
далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.
"Все це говорив Ісус до
людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого”.
