– Я випадково не
залишила у вас свою парасолю? – спитала мене одна пані, сусідка, яка якось
приходила поговорити зі мною.
– Так, – відповів я.
Пані щиро подякувала, а
потім додала:
– Ви – справді чесна
людина! Я була у багатьох сусідів і питала, чи не залишила у них свою парасолю,
і, уявіть собі, всі відповідали, що ні.
Жила собі на селі
черепаха. Якось племінниця, що мешкала в місті, запросила її до себе. Бажаючи
побачити трохи світу, сільська черепаха прийняла запрошення.
Дорога була недалека (не
більше кілометра), але для черепахи це – довгий шлях. Та вона собі думала, що
швидко подолає його, і тільки наступного дня вранці пустилася в дорогу.
"Якщо я буду рухатись в
такому темпі, – міркувала черепаха – то в обід якраз буду на місці”. І
пошкандибала, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку.
Йде, йде, йде... До
полудня бідолаха пройшла ледве двісті метрів. Коли годинник почав вибивати 12
годину, звіщаючи полудень, вона невдоволено забурмотіла: "Який дурний годинник!
Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває полудень... Він,
мабуть, заржавів всередині!”
Йде, йде... Вже сонце
зайшло і на небі заблищали зорі, а черепаха ще й половини дороги не пройшла.
Страшенно розлючена,
вона почала верещати: "Світ вже не такий, як колись! Сонце заходить раніше,
зірки з’являються коли хочуть, а дні вже не мають двадцяти чотирьох годин!”
І так вигукуючи,
повернулася додому, проклинаючи нерівну та покручену дорогу.
Завжди знайдеться якийсь
"зручний” привід, щоб думати зле про ближнього.
