Неділя, що наступає
після завершення першого тижня Посту, іменується як Неділя православ'я. Однак
її назва не має прямої дотичності до Великого Посту. Окрім того, не можна
проводити якихось паралелей між цим, безперечно важливим днем у церковному
календарі та окремо взятою конфесією, а виходячи звідси - вбачати в трактуванні
свята вузькоконфесійне заанґажування. Дух празника, основний його зміст–
прославлення Воплоченого Слова-Логос через пошанування рукотворних образів,
написаних під натхненням Духа Святого.
На сторінках
Святого Письма не знаходимо слів, які звучали б із уст Ісуса Христа як заклик
зображувати Його. Проте не знаходимо й слів заборони. За умов, коли
християнські спільноти лише починали творитися і були, фактично,
юдео-християнськими, будь-який рукотворний образ міг означати ідолопоклоніння.
Ще зовсім живим було повеління Боже не творити собі кумирів. Воно розумілось як
категорична заборона зображувати Бога людською рукою. У Книзі Второзакония
читаємо наступне: "А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли
промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та
не взяли виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті, як от постаті
жіночої або чоловічої..." (Втор. 4,15-16) Проте вже в Старому Завіті
Господь повелів, або дозволив створювати зображення, які хоча й символічно, та
все ж вели до спасіння через Воплочене Слово: це мідяний змій, Ковчег Заповіту
та Херувими. Проти вшанування образів як нібито різновиду ідолопоклоніння
виступила та частина юдейського світу, яка не прийняла нової релігії, а
буквально кажучи, не прийняла факту Боговоплочення.
Дуже часто цю
проблему розглядають майже виключно в контексті загострення полеміки в період
іконоборства. Тобто, йдеться про певний етап в релігійному та суспільно-політичному
житті Візантійської імперії як в передсоборовий (VII Вселенський Собор в Нікеї
787 р.), так і в післясоборовий періоди. Насправді ж ще за кілька століть до
цього святий Василій Великий, виступаючи на захист ікон, писав, що
"почитания, яке віддаємо образу, звернено до першообразу" (св.
Василій Кесарійський, "Книга про Святого Духа").
Цілком зрозуміло,
що в період катакомбного існування Церкви та пов'язаних з цим гонінь на
християн не могло й бути мови про системний підхід до іконопочитання, як
відтворення лику Спасителя, Богоматері і святих, а також написання праць з
богослов'я ікони. Все це потребувало нових обставин, і такі умови настануть
згодом, після підписання імператором Константином Медіолянського едикту у 313
році. Натомість в тих місцях, де колись перші християни збирались на молитву,
знаходили зображення риби, виноградного грона, колосків, монограми. Згідно з
церковною традицією, одним з перших іконописців, хто відтворював лики
Богородиці, був апостол і євангелист Лука. На превеликий жаль, немає точних
даних про його малярську спадщину. З плином часу стало реальним на практиці
писати ікони, а процес богошукання щораз більше починав бути пов'язаний з
іконопочитанням. Цікаво, що саме греко-візантійської цивілізації сягають витоки
ікони. Тої цивілізації, яка на цілі століття заступила могутній дотепер пласт
античної культури. На зміну чуттєвій красі і витонченості форм, християнство у
візантійському прочитанні приносить духовність внутрішню, дуже часто навіть
аскетичну. Замість довершених форм і пропорцій - глибока богословська символіка
іконописних зображень. Таке явище мусіло мати свій підтекст. Святий Іван
Золотоустий стверджував, що Авраам удостоївся честі приймати ангелів "за
красу душі і за сховане в ній багатство". Іконописне мистецтво бурхливо
розвивалось в період, який називають не інакше як "золотий вік"
святоотцівської писемності. Великі подвижники віри Василій Великий, Григорій
Нісський, Григорій Назіянський, Атанасій Олександрійський, Іван Золотоустий,
Макарій Єгипетський донесли до своїх сучасників нове розуміння особливого
післанництва Богочо-ловіка, а також зробили значний внесок в формування нової
естетичної свідомості. А вже в XI столітті християнська культура породила
шедевр архітектури Святу Софію, відомі мозаїки в Равенні.
Однак, на зміну
цілій епосі, яка сформувала цілісну систему іконопочитання, прийшов період
іконоборства. Він тривав понад сто років (726-843) і призвів до занепаду
Візантійської культури. Найвагоміша підстава для того, щоб противитись іконі,
була в біблійному твердженні, що Бог є Дух і Його ніхто не бачив (їв. 1,18;
4,24). Відкидаючи антропоморфні зображення Христа, іконоборці робили це як
спротив античному винаходу і язичницькому ідолопоклонству. Іконофілів -
прихильників ікон звинувачували навіть в єресях: в несторіанстві - за те, що,
мовляв, зображують людину-Христа, в монофізитстві за те, що, описуючи
неописуване, маляр з'єднує докупи незлитне об'єднання. Вже в самому звучанні
закладене догматичне протиріччя. Прихильник іконоборства імператор Константин V
вважав, що образ повинен бути одно-істотним з тим, кого на ньому зображують.
Собор іконоборців єдиним образом Христа проголосив Євхаристійний хліб і вино.
Заперечення ікон не зводилось лише до гострої полеміки. "Почавши у
Візантійській імперії нищити разом з мистецькими творами й людей, котрі ті
ікони малювали, або зберігали, ці псевдоревнителі Христового вчення, передусім
візантійські імператори Лев III і Константин V, показали себе як діти сатани.
Понад століття... тривав терор, але своїх цілей іконоборці не домоглися. Ще раз
було підтверджене правило: нечестивими методами доброї мети не досягти".
Саме так характеризує цей нелегкий період в історії Церкви відомий науковець
Дмитро Степовик.
Про відкритий
характер і масштабність боротьби з іконами та їхніми прихильниками свідчить
історичний факт.
У 726 році
імператор Лев III Ісаврій застосував навіть військо, щоб усмирити апологетів
іконописання. Ще жорстокішим у цій справі виявися його син Константин V
Копронім. Скликаний ним у 754 році Собор прийняв досить суворі декрети проти
ікон. Жертвами гонінь ставали тисячі монахів. Тут, до речі, слід нагадати, що в
пошуках прихистку багато хто з ченців замешкав на теренах Північного
Причорномор'я. І тепер, так звані "печерні" монастирі на Кримському
півострові, засновані колись ченцями-втікачами, лише нагадують про період
жахливих переслідувань.
Повертаючись до
часу іконоборства, слід зазначити, що думки тодішніх новітніх єретиків знайшли
підтримку в частини тогочасного суспільства, а іконоборство упродовж якогось періоду
ставало, фактично, одним з головних елементів державної політики. Церква не
змирилась з таким станом речей. У 787 році у Нікеї зібрався Собор, про який вже
йшлося вище. Отці Собору не лише захистили іконопочитання, але й розвинули
вчення про ікону. Було надано канонічного статусу іконописанню, а також
наголошено на теократизмі ікони. Відтепер визначалось, що основним місцем її
пошанування має бути храм.
VII Вселенський
Собор не розв'язав остаточно проблему. До того ж вже після його проведення іконоборство
проявилось з новою силою, зокрема в часі правління імператора Лева V Вірменина.
І лише Помісний Собор 842 року в Константинополі поставив крапку в
іконоборстві, яке визнавалось єрессю у Вселенській Церкві. Було проголошено
відлучення іконоборців від Церкви, а також реабілітовано жертв боротьби з
іконами.
Цілком зрозуміло,
що мусіли бути подвижники, праця яких ставала визначальною в такій важливій
ділянці церковного життя, як іконопис. Найперше слід відзначити відомого
богослова і поета святого Івана Дамаскина (VII-VIII ст.). Саме йому належить
перша, написана в той період розгорнута апологія святих образів, які він
розділив на шість видів. Дамаскин погоджувався з іконоборцями в тому, що
неможливо зобразити Бога "безтілесного, невидимого, нематеріального,
такого, що немає фігури". "Саме такого Бога забороняє зображувати
Писання і іконописці ніколи не насмілювались творити таке зображення, а якщо й
чули про них, то відкидали як хибні. Лише, коли цей неописуваний і ніким
необійнятий Бог, прийнявши вид раба, упокорився в ньому до кількості і величини
та зодягнувся в тілесний образ, прийняв тіло людське, - тільки тоді Він став
доступним для зображення".
Ідеологію
іконопочитання розвинув Теодор Студит, найбільший мислитель VIII-IX століть.
"Як тінь, - писав він, - від дії сонячного променя стає цілком видимою,
так і образ Христа стає явним для всіх тоді, коли Він зафіксований на різних
речовинах". На думку Теодора Студита, зображення Христа і є найважливішим
свідоцтвом правдивості його очоловічення.
Не можна оминути в
цьому плані й заслуг історика і богослова, Константинопольського Патріарха
Никифора (IX ст.). І, звичайно ж, окремих слів заслуговує
Псевдо-Діонісій-Ареопагіт, який розробив цілу ієрархію образів, символіку
кольорів. Саме барви він вважав носіями світла. І хоча його теоретичні засади
іконописання не мали на той час значного впливу, час для їхнього практичного
втілення настав згодом, вже після завершення періоду іконоборства.
Повертаючись до
головного змісту постанов Собору, який поборов противників ікон (842 p.), слід
зазначити наступне. Учасники Собору стверджували, що "зображення" -
це справа Отців Церкви, а не малярів. Справжній розум повинен визнавати на
іконі нічого більшого, як лише подібність за назвою, а не за суттю. Святості
іконам надає іменування на честь святого, тим більше на честь Христа. Собор
стверджував, що на іконі, яка передає зовнішній вигляд Ісуса, показана не його
людська природа як така, а Його особистість як поєднання двох природ.
Короткий аналіз
проблем, пов'язаних з іконоборством, подано в історичному контексті. Дотепер
більше уваги звернено було на передумови зародження цього єретичного руху та
наслідки діяльності його прихильників. Не залишилась поза увагою й догматична
складова проблеми. На цьому тлі не справедливо забуто роль і місце
християнської України. В окреслений змістом проповіді час вона насправді
залишалась трохи осторонь від тих протистоянь, які мали місце по інший бік від
Чорного моря. Проте іконоборство у досить різких формах проявило себе в новітню
пору. Воно носило тотальний характер з огляду на тривале пануваня атеїзму як
державної ідеології радянської імперії. Попри ризик і переслідування, все ж
вдалося зберегти неперевершені зразки українських ікон, фресок, мозаїк.
На межі двох
тисячоліть ми, як країна з багатою християнською спадщиною, повинні показати її
світові і захистити величезний духовний доробок від посягань гендлярів та
горе-богомазів. Без цього неможливим буде сучасний ренесанс іконопочитання.
Амінь.
