Поки
житиме людство і поки людина зоставатиметься людиною, вона морально занепадає.
Але не знаємо, чи то щирі молитви наших живих батьків, чи заступництво померлих
за нас перед Богом, чи молитви віруючих св. Церкви, а можливо, докори совісті
кожного зокрема спонукають людину, що вона намагається поправити своє життя –
починає оплакувати свої гріхи і просити в Бога помочі.
Кожна
людина, без винятку, багато грішить і стає щораз гіршою. Чому? Бо ми не
роздумуємо над своїми гріхами. Не маємо живого уявлення про свою негідність та
проказу через гріх перед Богом. Не роздумуючи над своїми гріхами, ми не боїмося
грішити, а гріх у своїй уяві узаконюємо і не вважаємо його за гріх. Через це
стільки дітей-сиріт при живих батьках, стільки вдів при живих чоловіках,
стільки кривди і сліз від зради, обману, шахрайства, лицемірства, бо це все ми
перестали вважати за гріх, а узаконили і називаємо, що не повезло нам у житті,
або що ми вміємо так вигідно для себе жити. А це тяжкі гріхи, які кличуть про пімсту
до неба через сльози дітей і біль серця покривджених.
А
ще роздумуючи, ми повинні зрозуміти, що кожен гріх віддаляє нас від Бога. А
віддаляючись від Господа, ми перестаємо в Нього вірити та визнавати Його своїм
Батьком. А найголовніше, що через гріхи ми втрачаємо небо і щасливу вічність
жити в Бозі, засуджуємо себе на вічні страждання.
Звідси
виникає запитання: чи простяться нам гріхи? Так! Простяться, адже маємо
Заступника і Спасителя, Сина Божого Ісуса Христа, Який взяв на Себе наші гріхи,
очистив Своєю Кров’ю і відкупив нас. О, яка бездонна і безмежна любов Божа до
нас! Сам Господь спасає нас, прощає гріхи і кличе нас до Себе. Але без нашого
бажання і нашої участі ми не будемо спасенні. Нам треба спасти себе. Але як?
Через покаяння, бо це єдиний спосіб спасіння грішника. Каючись, щиро оплакуймо
свої гріхи, але не тому, що ми через них втратили небо, а тому, що вони завдали
болю і страждання Богові, Який не зробив нам найменшого зла. Адже кожен наш
повсякденний гріх – це тернова колючка, яка в’їдається в скроні Господні, кожен
тяжкий гріх – це цвях, що ранить тіло Ісуса. Каймося, оплакуймо і робімо
постанову поправи більше не грішити, і не грішімо. Усвідомлюймо через наше
покаяння, що Господь нас любить такими, якими ми є. Ми втікаємо від Нього, а
Він безупинно шукає нас. Ми ранимо Його, а Він ніжно пригортає нас до Свого
Серця. Ми погорджуємо Ним, а Він ніжно промовляє: „Віддай Мені своє горе і
біль, а я вилікую їх”.
Але
щоб наша душа проснулася і щиро пізнала свій упадок, потрібно вказати шлях і
напрямок, який засвідчує наше повернення до Бога, до щастя дочасного і вічного.
Подати той самоучитель, через який грішник має сам звернутися до своєї душі й
серця та закликати їх до покаяння перед Богом у своїх гріхах. Цим самоучителем
є Великий Піст, а його серцем – Хресні Дороги.
Постити
– означає не тільки стримувати себе у їжі й забавах, але й роздумати: ким і чим
ми є перед Богом. Беручи живу участь у відправі Хресних Доріг, пізнати ту
бездонну Божу любов, якою ми оповиті, а також і найбільші грішники.
Дорогі
священнослужителі, брати у Христі! Господь просить Вас докласти всіх зусиль,
щоб щиро й побожно служити Хресну Дорогу, тому не опускайте її, не питайте, хто
вам заплатить. Адже через цю відправу скалічена гріхом душа одержить
оздоровлення. Бог заплатить і спасенні душі будуть нашою зарплатою.
Любі
діти Божі, наймолодші і найстарші! Не забуваймо, що поки смерть не перетяла
днів нашого життя, ми маємо можливість вступити на шлях покаяння, щоб не
з’явитися нам перед Обличчям праведного Судді в проказі гріха і обдертому одязі
гріховної нечистоти. Свята Христова
Церква випрошує нам прощення і відпущення гріхів у ектенії Служби Божої, вона
також встановила загальне покаяння у Святому Великому Пості. Тож покаймося!
Адже смерть кожної хвилини ходить у нас за плечима, і що буде, коли вона нагло
вирішить нашу долю? Бо Сам Господь сказав: „Якщо не покаєтесь, усі загинете”
(Лк. 13, 3).
